Знахідки 2012: масові поховання у Хижках

Розкопки у Хижках не проводилися від 60-х років минулого століття. Та й то,велися вони не у самому селі, а лише поблизу його, коли фахівці з Москви досліджували сіверське городище. Аж ось, цього року в селі почали прокладати траншеї для водогону. 28-го червня на глибині приблизно півтора метра знайдено моторошні артефакти. На присеймівському вигоні (він офіційно зветься площею Конотопських партизан) екскаватор наштовхнувся на рештки принаймні кількох людей. На світлині  видно череп з пробоїнами, схожими на кульові. Свідки розкопок стверджують, що бачили щонайменше три-чотири черепи. Також людські кістки виявлено по вулиці Сеймовій – за 150-200 метрів від першої знахідки. Кульовий характер поранень свідчить, що драматичні події стосуються Другої або Першої світової війни. Проте, місцеві старожили кажуть, що нічого подібного ні вони, ні їхні батьки-діди на цьому місці не запам‘ятали. До того ж, кістки, як, знову ж таки, стверджують місцеві «знавці», дуже крихкі. Їхній вік оцінюють у 300 і більше років. Виникла гіпотеза, що поховання стосується часів Батуринської різанини початку 18-го століття, проте це лише припущення. Чекаємо на офіційну реакцію і думку фахівців. Далі буде.
Юрій Торопчинов. Анна Мачуська.

Сумщина в роки німецької окупації

Вибрані місця із книги Олексія ЛЕНСЬКОГО, що готується до друку

Поліцай в поліському селі

 Аби дещо розширити уявлення про події на Сумщині в роки Великої Вітчизняної війни, я розпитав був багатьох людей похилого віку. Одностайної оцінки не виявив.

 А щоб зрозуміти, чому, наприклад, Сумщина дала 20 тисяч поліцаїв, я звернувся за інформацією до управління СБУ в Сумській області. Довго і нудно йшла розмова, в архів не пустили, заяву прийняли неохоче. З відповіді виходило, що справи в них на поліцаїв є, а от скільки їх було, їм не відомо. Виходило, що я 20 тисяч поліцаїв придумав?

   У книжці «Історія України» (видавництво «Світ» 1996 р.) на стор. 319 читаємо: «Водночас близько 250 тисяч служили у сформованих німцями українській поліції та допо-міжних військових частинах вермахту (дивізія «Галичина» – 18 тис., дві козацькі дивізії з Дніпропетровська – 15 тис., Сумський, Роменський, і Шосткинський полки – 20 тис. та ін.).

  Далі мені нічого іншого не залишилось, як ознайомитися з матеріалами, які є в Сумському обласному архіві. Зокрема, з документами, які надруковані в книжці «Сумщина в роки Великої Вітчизняної війни» (Київ, Наукова думка, 1988 р., видання друге).

 Власне з самої книжки видно ту анархію, в умовах якої проходила евакуація. Область загалом виявилась до неї не підготовленою. Голова облвиконкому Горлов звертається до заступника голови Раднаркому УРСР Старченка  з проханням надати вагони, щоб вивезти збіжжя. Їх треба було 2445 одиниць. 7 жовня не змогли вивезти з Сум 600 учнів ремісничого училища. Самоходом і залізницею вивезли 18252 трактори, але багато лишилось поламаних. Самоходом погнали з колгоспів худобу в Сталінградську область. Цю роботу доручили Шубному Панасу Федоровичу, але невдовзі всю худобу забрали на забій. Щоб зберегти невеличке стадо, наркомат Землеробства УРСР звертається до Саратовського облвиконкому про збереження племінного стада  Лебединської породи в кількості 41 голови.

 Населення Сумщини здавало гроші для потреб армії, формувались  винищувальні батальйони. 7769 комуністів пішло на фронт, 60 тисяч населення було задіяно на будівництві оборонних об’єктів. У звітах йшлося про евакуйовані  підприємства, але пізніше ми побачимо, що деякі з них були просто знищенні. Врожай частково було знищено, а план хлібозаготівлі виконано за рахунок того, що на посів вже нічого не залишали.

27 серпня 1941 року почалася евакуація заводу ім. Фрунзе. Перший ешелон з верстатами, машинами і людьми вибув із Сум. Начальником його призначили слюсаря, члена заводського парткому І.Г. Баштового. Завод починав працювати на новому місці в Тамбові, але пізніше перевели в Чирчик Ташкенської області Узбекистану, де першим евакуйований  колектив компресорного цеху заклав фундамент заводу. Випускав завод міномети різних систем.

Конотопський завод «Червоний металіст» розташувався у м. Анжеро-Судженськ Новосибірської області. Охтирський ливарно-механічний – в Ульяновську. Шосткинська фабрика кіноплівки – у  Краматорську.

 Наприкінці серпня 1941 року 40-а армія, захищаючи Сумщину, стікала кров’ю. Було прийнято рішення про підсилення її загоном особливого призначення, до якого увійшли курсанти Сумського та Харківського арт- училищ, Харківського піхотного училища, Сумський комуністичний  батальйон, ряд інших підрозділів. Командиром загону було призначено генерал-майора артилерії Олексія Семеновича Чеснова – начальника  Харківського артучилища. У складі 40-ї армії воїни цього загону обороняли  Волокитине, Бабаківку, Буринь, Клепали, Ворожбу, Вирки, Суми  і населені пункти на Курщині.

25 серпня 1941 р. передові частини німецької 2-ї танкової групи форсували  Десну, а наступного дня  на території Шосткинського району  розгорілися  жорстокі бої. У ніч на 27 серпня німці увірвалися до Шостки і селища Вороніж, а наступного дня  зайняли  Ямпіль. Були зайняті Кролевець, Дубовичі, Камінь. Німці вийшли на правий берег Сейму. 7 вересня  після чотирьох днів оборони  був зданий Конотоп. Німці втратили 40 танків і багато піхоти. Хоча місто захищало велике угруповання радянських військ (227-а стрілецька і 10-а танкова дивізія, а також 5-та бригада 3-го повітряно-десантного корпусу), фронт розсипався, і того ж дня  німці увійшли до Глухова. 10 вересня  частини  3-ї танкової дивізії  генерала Моделя захопили Ромни і Глинськ. 10 вересня був захоплений Путивль.  28 вересня 1941 року танкова і моторизована ди-візії  Гудеріана, прорвавши фронт, стрімко просувалися шляхом Синівка-Василівка-Штепівка. Однак, це були вже залишки дивізій. У них залишилося біля 30% танків і їх моторесурс скінчився. Але 30 вересня Гудеріан вже отримав паливо і запчастини. Відтак його друга армія захопила Свісу, Хутір-Михайлівський, Середино-Буду, а 7 жовтня – Ворожбу і Білопілля, 8 – Штепівку, 10 – Межиріч і Тростянець, 11 – Лебедин. 

 …Фронт валився, а Сталін тим часом розмірковував, що йому робити з  політичними в’язнями. Відтак вирішив знищити їх.  Ця участь спіткала  і в’язнів  Сумської  в’язниці.

10 жовтня місто Суми окупували німці. Тим часом в області почали діяти підпільні групи і партизанські загони. 10 грудня був створений підпільний обком КПУ, але його перший секретар Костянтин Білодід покинув його.

З допомогою зрадників (так довгий час будуть пояснювати) німцям вдалося вийти на слід більшості підпільних груп і ліквідувати їх, як, наприклад,  групи Бадаєвої і Рахманової.

В газеті «Ленінська правда» за 23 лютого 1966 р. розповідається про ліквідацію загону в с. Зелений Гай. На мій погляд, тут винні не стільки зрадники, скільки наслідки хаотичної евакуцації й такого самого відступу наших військ: німцям просто дісталися папери НКВС, пар-тійних органів. Звичайно, зрадників теж вистачало. В матеріалах Шосткинської поліції можна побачити десятки таких доносів.

У березні 1942 р. уже в глибокому тилу ворога на окупованій теріторії об’єдналися партизанські загони, організовані на території України: Сабурова, Воронцова, Іванова, а також загони Ямпільського, Середино-Будського, Червоного та деяких інших районів Сумщини. Комісаром  цього з’єднання  ЦК КП(б)У затвердив секретаря підпільного Червоного райкому партії П.Х. Куманька. Для зв’язку з ним був направлений колишній голова  Головашівської сільради  Іван Андрійович Крикуненко.

Багатьох працівників ор-ганів НКВС Сумщини відправили як на фронт, так в партизанські загони.

Не можна сказати,  що поява партизанів місцеве населення скрізь сприймало з ентузіазмом. Багатьом партизанським загонам так і не судилося організуватися. Тільки в 12 районах області були створені загони партизан. Із 35 загонів було розгорнуто тільки 13. Спочатку загальна кількість партизан була всього 299 чоловік. Скільки залишилось зі 146 підпільних груп, теж достеменно не відомо (бо в СБУ інформацію мені не дали, а вищезгадана книжка «Історія України» називає 44 групи). Було закладено 30 баз зі зброєю.

На 15 травня 1942 року об’єднаний партизанський загін Сидора Ковпака нараховував 700 чоловік і 250 підвод.

Щодо загальної чисельності партизан в області.

 У 2003 році у видавництві «АСТ-Прескнига» (м. Москва) вийшла книжка «Окупація. Правда і міфи». В ній наводиться цифра загальної чисельності 74-ох парти-занcьких загонів України у 12 631 чоловік за даними Центрального штабу партизанського руху. Проте ці цифри взяті з доповіді  Сталіну 5 березня 1943 року. Це був час найбільшого підйому партизанського руху. Тоді кількість сумських партизан визначалась максимум в 1500 (!) чоловік.

 За свідченнями тих, хто жив в партизанській зоні, до загонів записували всіх молодих хлопців і дівчат, зачитували присягу і списки відправляли до штабу. Сама поява партизан для населення ставала трагедією. Мало того, що часто під страхом застосування зброї, відбиралися продукти, худоба, але забиралися силою в партизани молоді хлопці та дівчата. Директор Державного архіву Сумської області Геннадій Іванущенко наводить у своїй книзі багато таких свідчень. Я, до речі, працював   разом з Цикалом Василем Івановичем в одному  сумському СПТУ. Сам він родом з Лебедина.

Так ось, Цикало розповідав, як партизани забрали корову в його знайомих.

 За всю війну ці партизани не знищили жодного німця. Лебединські комуніст  Безостий став начальником поліції, а його однопартієць Русанов – бургомістром. Обидва брали участь у розстрілах мирного населення, в першу чергу євреїв.

Пізніше партизанські з’єднання, які керувалися і оснащалися Центральним штабом, було кинуто на Західну Україну для боротьби з ОУН-УПА. Крім загону  Ковпака таких груп було 180. Знову цитата  чекіста Комарова: «Ніколи не забудемо ми співробітника нашого управління, старшого лейтенанта Федора Уланова. В лютому 1945 р. біля села Рикове Дрогобицької області на групу з п’яти чекістів  на чолі з Улановим напало близько 100 бандерівців. Сміливці вели бій до останньої кулі. Оунівці  захопили непритомного офіцера в полон, піддали його жахливим тортурам, відрізали вуха, викололи очі, але за вісім діб катування Уланов не назвав їм навіть свого імені. Озвірілі недолюдки спалили його живцем».

 Виходить, що в Уланова не було документів. Цікаво, у що ж тоді він був зодягнений і за кого себе видавав? Значить, їхня група діяла, як псевдобандерівці? Що могли робити сумські чекісти в селах Західної України, які завдання вони отримували, якими методами діяли?

 Коли 1941 року під тиском військ фашистської Німеччини, відступала Червона армія, вона залишила красномовні свідчення перебування радянської влади на Західній Україні: в тюрьмах знаходили залишки людей з виколотими очима, вирватими шлунками, відрізаними вухами, відрубаними головами, як свідчення тих тортур, які застосовували до мирного населення радянські чекісти, слідчи НКВС. Зрозуміло, що бандерівцям було в кого навчатися такому «ремеслу»…

 За період окупації в Сумській області було знищено 6000 німців і їх  прислужників, а німці відповідно знищили 43730 мирних громадян і 66993  військовополонених. Щось в цій аріфметиці  смерті вигляда не адекватно.  Чому так – міркуйте самі.

  В період окупації існувало 95 сільських управ. Було 3 магістрати: Кролевецький, Роменський, управління старшини м. Путивль.  Комендатури: ортскомендатура м. Кролевець, ортскомендатура м. Ямпіль, військова комендатура № 580, військова комендатура м. Глухова, Краснопільська районна комендатура, Шалигинська сільськогосподарська комендатура. 

 Українська допомогова охоронна поліція, створена на початку грудня 1941 р., діяла під керівництвом німецької жандармерії. Будувалась вона за адміністративним принципом. Займались охороною мостів, шляхів, несли охоронну службу в населенних пунктах, проводили обшуки, облави, арешти, охороняли табори з військовополоненними, здіснювали паспортизацію. Ця поліція була представлена своїми органами в Глухівському районі, в Конотопі, районними відділами в Кролевці, Миропіллі, Путивлі, Червоному, Шалигиному, Шостці, Ямполі. В Путівлі існувала поліція «Гема».

 З газети «Ленінська правда» за 12 вересня 1984 р. зі статті О. Гордуса «Кривавий слід» ми дізнаємося про поліцію Тростянця. Заступник начальника І.Г. Смілянський, поліцаї: Іван Бугай, Єгор Бугай, Антон Чмирок, Михайло Лопушок, Петро Лопушок, Адольф Кришбаум, Василь Коренський, Пантелеймон Веленський, Василь Кочерженко, Григорій Більсь-кий, В. Кочерга, І. Хоменко, А. Обрусник  брали участь у знищенні  підпільної групи в кількості  20-ти чоловік.

 …Під час війни в окупованій області працювало 4 маслозаводи, 5 млинів, 4 переробні заводи (Глухівський засолзавод, Роменський м’ясний, Сумський плодоовочевий, Будильський спиртзавод), 4 торфопідприємства, 2 лісопильні підприємства (Глухівський і Сумський), Охтирська меблева фабрика, цегельні заводи (Конотопський і Роменський), Роменський алебастровий завод, Лебединська кооперативна керамічна виробнича артіль, Сумський цвяховий завод, Конотопський шкіряний завод, Глухівський пенькозавод, Роменське акціонерне товариство «Прогрес». Працювали районні шляхові відділи, ремонтно-будівельні контори, заклади сільського, лісового, водного господарства, районні земельні управління, машино-тракторні станції, ветеринарні  лікарні.

Про географічні назви Конотопщини

Костянтин Тищенко, доктор філологічних наук. Київський національний університет ім. Т. Шевченка

Герб м. Конотоп

Слід відразу зорієнтувати читача в тому, що топоніми (географічні назви) кожної території мають неоднакову історичну й культурну цінність, –  як неоднакова і їхня роль у суспільному житті.

Те ж саме можна сказати і про окремих людей, і про окремі будинки, і про окремі речі…  Більшість теперішніх назв  нам зрозумілі: кажуть, що вони прозорі за змістом, а це вказує на їхню пов’язаність із рештою “звичайних” слів словника мови – і водночас на те, що вони закріплені за певними географічними об’єктами недавно.

Давніші назви для пізнання історії важливіші, проте саме через свій вік вони затемнені внаслідок безупинної дії процесів їхньої переробки населенням у бік більшої зрозумілості.

Цей процес відомий усюди в світі і має назву “народної етимології”, тобто, стихійного пристосування до зрозуміліших асоціацій із “звичайними” словами, коли в мові більше не вживаються ті слова, з якими дані географічні назви були пов’язані раніше. Зовсім старі назви стають, звичайно, настільки незрозумілими для сучасників, що їхнє походження вдається простежити, лише застосовуючи спеціальні методи історичного мовознавства.

При цьому доводиться враховувати і закономірності звукового розвитку слів мови, і поширеність схожих назв на сусідніх теренах у інших народів, і збережені там звичайні слова тамтешніх мов.

Деякі топоніми так і залишаються непоясненими, інші отримують по кілька можливих, конкурентних пояснень (етимологій). І хоча це знання не абсолютне – кращого в нас немає: доводиться миритися з поясненнями у вигляді припущень (гіпотез), і іноді минають десятиліття, поки трапиться нагода їх зміцнити – або відхилити.

1. Застосувавши до вивчення системи географічних назв певної території – наприклад, Конотопщини – метод, аналогічний до того, що вживають археологи при вивченні свого предмета, спробуємо виділити в сукупності назв сіл, міст, озер, річок понад Сеймом спочатку історично найпізніший шар. З усією очевидністю, це назви радянського періоду (1920- 1991) нашої історії. Одні назви зафіксували тодішні ідеологічні пріоритети: Комсомольська Комуна під Конотопом, Жовтневе, Червоний Яр, Красне; інші говорять про час індустріалізації: Заводське, Залізничне, Привокзальне, станція *Зафатівка – це так звана “гіперкоректна” або перебільшено правильна форма від назви Захватівка; також – Капітанівка, Новоселівка, Новомутин, Нове. Радянська держава не приховувала своєї тоталітарної природи (справді ж – “диктатура пролетаріату”), проте, на відміну від царату, дбала про національні декорації: тільки в той час, але ніяк не раніше, і могли з’явитися такі назви, як Шевченкове, Шевченківське тощо.

2. З дореволюційних, царських часів (1654-1917) збереглися, наприклад, назви: Попівка, Михайло-Аннівка, Вільне, Козацьке, Савойське. До тієї ж пори відносяться відантропонімні назви, тобто, похідні від імен і прізвищ людей: Юрівка, Мар’янське, Андріївське, Савинки, Фесівка, Сахни (від Сахно – це давня розмовна, збільшувана форма від імені Олександр, Сашко). Від прізвищ, із усією очевидністю, походять назви: Гамаліївка, Нечаївка, Нехаївка, Білоусівка, Салтикове, Жигайлівка, станція Джигаївка, Лисогубівка – остання назва вже має ознаки процесу “народної етимології”, і це свідчить, що в народі стало призабуватися відоме свого часу прізвище видатного роду козацької старшини Лизогуби.

У назвах населених пунктів часом відображено сам факт заселення певної місцевості, кохання, родинного життя у нім: Селище, Хижки, Кошари, Землянка, Сем’янівка, Любитове, Коханівка. Іноді назва вказує на фах мешканців: Бондарі, Шаповалове. Ще інші села отримали свої назви за якимось характерним виробом місцевих ремісників або їхнім знаряддям: Бочечки, Чорноплатів, Кросна. Значення цих назв указує на період їх виникнення – ХVIII-ХІХ ст. Важче датувати назви з “довкільним значенням”: Підлипне, Соснівка, В’язове, Дубинка, Дубов’язівка, Тополине, Тернівка; Лебедеве, Совинка, Раки, Присем’я, Прилужжя, Бережне, Рівчаки, Білозірка, Броди, Вирівка, Грузьке. Проте очевидно, що у своїй більшості ці села виникли також у ХVIII-ХІХ ст., у період бурхливого, масового залюднення Слобожанщини, у порівняно мирні часи, коли визначальною ознакою назви могла стати і якась другорядна, “побутова” особливість місцевого рельєфу, водоймища, рослинного чи тваринного світу.

3. Польських часів на Лівобережній Україні (1569-1648) сягають назви із західнослов’янськими звуковими елементами або тодішніми реаліями у значеннях: Кузьки (очевидно, від польс. kózki “кози, кізки”), Жолдаки (за Польщі żоłdak – це назва найманого вояка, що отримував żоłd, тобто платню), Гути (так звалися тоді будівлі або місця, де могли випалювати дьоготь або робили скло), Дептівка (від польс. deptać “топтати”, або від імені особи, у кінцевому рахунку пов’язаного з цим словом), а також Сарнавщина (сама назва сарни запозичена з польської, пор. і м. Сарни Рв, а з іншого боку, рос. серна; заради справедливості слід додати, що основа цього топоніма може мати і кельтське походження: так, кімрське (валлійське) sarnau означає “дороги, шляхи”).

4. Литовських часів (1350-1569) може сягати назва Тулушка (від лит. tūlóti “тулити, закутувати” з типовим литовським суфіксом -шка, який П. Гаучас назвав “лакмусовим папірцем” литовських топонімів (пор. на Сіверщині Положки, Обложки, Клишки (детальніше див.: Тищенко К. Литва на Сіверщині. Топонімічні свідчення // Пам’ятки України. – 2001. – № 1-2. – С. 104-117, 161, 209). Літуанізмом виглядає і назва с. Крупське (від лит. krupis, krupė “жаба” – або з похідного від цього слова прізвища литовсько-польської пори). Назва с. Карабутове сприймається тепер, як татарсько-литовська: кара “чорний” + бут з лит. bùtas “оселя”. Не виключено, що ця зрозуміліша свого часу назва може насправді походити від незасвідченого *Корибутове – утвореного з литовського імені власного Корибут: за часів Вітовта князь з таким ім’ям володарював у Новгороді-Сіверському в 1388-1392 рр., – або від литовських слів kéroti “розростатися” + bùtas “оселя” (подробиці у згаданій статті, с. 108).

5. Серед численних слов’янських назв можна виділити й досить давні, не виключено, що деякі з них сягають часів Київської Русі (862-1240). Серед них можна припустити й назву р. Торговиця або с. Мельня, згадуваного у середньовічних документах як одна з волостей, якими володів рід татарського “темника” (ватажка загону в тисячу вершників) на ім’я Яголдай (подробиці у книжці: Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. – К., 1998).

До прадавніх слов’янських назв України належить і ім’я міста Конотоп. Щоправда, письмово назва засвідчена тільки з ХVII ст., зокрема, на славетній карті України, укладеній французьким інженером на польській службі Г. Л. де Бопланом, вона вказана як Konotop (1650) на р. Konotop, у ХVIIІ ст. неодноразово згадується у документах як Конотопъ, Конотопь (річка). Про вживаність назви в минулому говорить її повторюваність: так, існує с. Конотоп у Менському р-ні Чн й інше с. Конотоп Хм поблизу р. Конотопи; с. Конотопи є і на Львівщині. Аналогічні топоніми поширені й у інших слов’янських землях, зокрема – в Білорусі (с. Канатоп на Прип’яті під м. Мозир), у Польщі (три села Konotop, і ще Konotopа, Konotopіе), у Чехії (ще три назви сіл Konětopy). Природно очікувати пов’язаність такої назви саме з водоймою, тому й не дивує існування назв р. Конотоп Жт під м. Новоград-Волинський або рукава Дніпра – Конотопка Онуфріївського р-ну Кг (Конотопь 1594, Конотопка 1779), – усі ці дані містяться у Словнику гідронімів України. – К., 1979 та у довіднику населених пунктів АТП: Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ. – К., 1973.

Разом з тим, у цій групі назв дивує переважне розміщення сіл на сухому. Лише одне польське село Konotop 107 A3 лежить біля річки, інші ж три села у Польщі і три у Чехії розташовані, навіть за даними найдетальніших карт, на цілком сухому ландшафті без будь-яких ознак боліт чи водойм. У такому разі суфікси множини Конотопи Лв 1496, Konotopie, Konětopy (3!) можуть вказувати швидше не на місця, де коні топилися, а на певні язичницькі традиції, давно відомі й досліджені кельтологами. „Знане висловлення Лукіана про три кельтські божества –– Тевтата, Тараніса і Аезуса –– доповнюють ранні коментарі до поеми „Фарсалія”. У них стверджується, що жертв, присвячених Таранісу, спалювали, Тевтата могла умилостивити смерть [жертви] у воді, а Аезуса –– повішення” (Пауэлл, 176). Справді, з погляду мешканців сусідніх слов’янських сіл топити коня в жертву мусило виглядати незвичним, і така ознака могла стати назвою селища.

Відомо, що ці види язичницьких жертв довго побутували на посткельтських землях у цілій Європі. У Франції „жорстокі обряди відбувалися в день св. Іоанна Хрестителя –– аж до заборони їх за Людовика ХІV (правив у 1643-1715 рр.). На багаттях, розпалюваних під патронажем і у присутності старости села або мера міста, спалювали величезні корзин6и-клітки з живими вовками й котами” (КМЭ, 448). Сумніви у язичницькій природі наведених вище назв меншають при врахуванні таких назв сучасних слов’янських сел, як Паликорови Лв, Kotopeky Cz, Wilcze Piętky Pl –– немовби „Вовчі П’ятки”, але вельми схоже на змінене давніше *Wilcze Pięcky від слова piec ‘піч; пекти, палити’. На жертви Аезусу вказують назви Kozodawy Pl, Вовкодаєве Лг, Нижній Ольчедаїв, Вищеольчедаїв  Вн, Володавец Смол. обл. РФ. Зрештою, сучасні європейці цілком миряться з тим, що на крайньому заході Європи спромігся донині зберегти навіть суспільне визнання такий варварський доримський звичай як корида.

6. Відомо, що до “визволення” варязьким князем Олегом сіверяни майже півтораста років були смирними данниками Хозарської держави (740-і – 884), причому – територіально до неї найближчими. Досі відомі назви десятків опорних пунктів хозарської влади. Це, наприклад, с. Козари і Козероги (!) Чн, с. Козарівка на р. Козарка Кв, с. Козар, Козарик Лг – поблизу балки Козерової. Біля Сейму під Рильськом відоме Казарське озеро. Імовірно, що до кола хозарських назв належать і імя с. Косарівщина на р. Козиревій під Ромнами, і путивльські села Кагань і Каханів. На цьому фоні зростає імовірність припущення про те, що “незрозуміла” тепер назва с. Озаричі на Сеймі походить від давнішої незасвідченої назви *Козаричі, яка на якомусь етапі втратила в етнічній пам’яті зв’язок з хозарами. Кілька “підозріло” схожих на цю назв існує й на інших суміжних теренах – від Озерян Чг поблизу с. Козари і с. Озерянівки Дц під Горлівкою до білоруських селищ Азарычы, Асарэвічы, Азершчына, житомирських Озерянки й Озадівки, київської Озерщини біля р. Козарської (!) неподалік від с. Козаровичі на р. Козка…

Дальше вивчення цієї групи назв виявило реґулярне сусідство з ними як місць вогнепального культу Тараніса, так і топонімів гунсько-аварського часу (IV-VII ст.): Унеча, Гуньки, Обертин, Ображіївка тощо. Саме білоруські назви Азарычы, Асарэвічы ведуть до висновку про їхній зв’язок з тюркомонґольським словом іранського походження āzar ‘вогонь’, яким степовики з очевидністю позначали місцеві вогнепальні культи, зустрінуті ними в Подесенні й далі на захід. За спостереженням Б.А.Рудого, про це саме свідчить і відома пізніша татарська назва c. Атюша від тат. атеш, тур. ateş ‘вогонь’. У такому разі реалістичнішим виглядає інший часовий зв’язок цієї групи назв. Частина давніших малозрозумілих „Озаричів” була переосмислена, як „Козаричі”, інші еволюціонували в Озерища,Озеряни, Озерне: їхнє складніше минуле видає часом розміщення такого села в місцевості, де озера нема і близько, зате поруч є села з назвами Таранівка, Тарани, Таранське, Тараща, Тростянець, Трускавець. І лише поодинокі давні назви так і залишилися без змін: Озаричі, Азарычы, Асарэвічы.

Назва с. Шпотівка пов’язана закономірним чергуванням голосної з таким гідронімом, як назва потоку Шпитьків у басейні Білого Черемошу – у с. Пробійнівка ІФ (СГУ, с. 627). У такому разі до неї близькі й назви сіл Шпитьки Кв, Шпичинці Жт, Хм, Шпотине Лг (АТП). Разом з десятками інших схожих назв –– Шепетівка, Шепетин, Шепіт, Шептаки, Шептичі, Шепелі, Шепарівці, Шепіївка, Новошепеличі, Шипинці, Шипинка, Шипилівка –– ці топоніми є виразними слідами Аварського й Хозарського каганатів, утворюючи розгалужену мережу назв, похідних від алтайської основи ǯep-/ǯöb- ‘їсти, харчування’: це ймовірні місця збору харчів для степових орд, –– пор. евенк., евенс., орокс., нанайс. джэп- ‘їсти, годувати’; евенк., ороц., удегейс. джэптэ ‘харчування’ (CТМ, І, 279-280). Також монґольського походження слово ґиря ‘острижений, обсмалений’ лежить в основі історичного ойконіма Гирівка, Гирівка –– старої назви с. Шевченкове.

7. Наступний пласт глибший ще на 500 років і стосується часів Ґотської держави Германаріха (166-370). Не виключено, що тої пори сягає назва с. Щекинське як і с. Щекине на Путивльщині. Ці назви стають у довгий ряд слов’янських топонімів – назв опорних владних пунктів “Змійової” держави: пор. Щекавиця Кв, Зміїв Хм, Жміївка Кв, Гадяч (2) Пл., Гадзинка Жт, Санище, Санково, Полозівщина, Пороз, Порозок тощо. Подробиці –– в розділі „Відгомін ґотської держави” у брошурі „Мовні дарунки давніх сусідів” (Тищенко 2004). Якщо прийняти це припущення, виходило б, що де-не-де на сучасній карті (і в житті) доживають свого віку слов’янські назви, яким по 1600-1700 років.

8. Під владою готів слов’яни опинилися після “поневіряння” у невірів-кельтів (до 166 р.). Кельтські назви річок і поселень Лівобережжя були досліджені лише останнім часом. Якщо йдеться саме про Конотопщину, то тут несподівано добре виявляються представлені кельтські теофорні назви, тобто такі, що несуть у своїй основі імена давніх кельтських язичницьких божеств: Тараніса, Аезуса, Кукула. Цих назв збереглося чимало і на південь в Конотопщини. У безпосередніх околицях Конотопа зосереджені такі кельтські топоніми: назви с. Таранське, р. Єзус (Єзуч), р. Куколка (пор. назву села у Чехії Koukolka 26 B5). Тараніс – у кельтів бог грому, його ім’я повторюється в десятках назв (переважно – річок) на півдні України, часом ці топоніми мають і паралельну слов’янську назву, наприклад – “балка Громова” або навіть зовсім деформовані “балка Громадська”. Аезус (Aesus) – інше божество кельтів, культ якого відзначався особливою жорстокістю. Кукул – буквально “той, що в капюшоні” – це божество царства мертвих. За усним повідомленням Б.Бабака, останнім часом назва р.Куколка радикально перероблена: вона нібито перекладена з російської і стала ”Лялечкою” (!), – до речі, апелятив кукла в самій російській мові запозичений з грецької. Цей приклад войовничої ”народної етимології” всього лише ілюструє діапазон несподіваних асоціацій матеріалу, з яким доводиться рахуватися при дослідженні. На схід від р. Єзуч протікає річка з дивною як для сучасників назвою Гвинтівка з селом Гвинтове, назви яких нагадують ім’я кельтського бога вітру Гвінтія. Більше про всі ці імена можна прочитати, наприклад, у нещодавно виданій книзі “Кельтская мифология. Энциклопедия. – М., 2002”. Виглядає невипадковим, що всі п’ять географічних об’єктів з імовірно кельтськими назвами скупчені на невеликій території – річки Єзуч, Куколка і Гвинтівка впадають у Сейм, біля якого розташоване й с. Таранське, а на Гвинтівці – Гвинтове.

Разом  з назвою Конотоп, імовірно пов’язаною з культом Тевтата, та з топонімічними свідченнями кочовиків про вогнепальців (Озаричі на Сеймі напроти Тарнського і Атюша) маємо переконливі докази давнього розміщення у цих ідилічних місцях язичницького центру, який з очевидністю перетворив їх на пекло. У Західній Європі жорстокі культи відійшли в минуле раніше, а тут вони дотривали до татарських часів (Атюша). Християнство завершило знищення кривавих ритуалів, розпочате на Заході ще римлянами. Там уже „в VI ст. вчений чернець на ім’я Ґілдас з повним правом міг назвати давні культи бритів мертвою реліґією. „Я не стану, –– пише він, –– перелічувати диявольських ідолів, що стояли у моїй країні… і  яких ми сьогодні повсюдно бачимо посеред решток храмів або просто неба, де вони руйнуються, лякаючи людей своїм звірячим виглядом. Не стану я бідкатися й про ті гори, джерела, пагорби, річки й озера, що тепер поставлені на службу людям, а колись були для них джерелом мук і смерті, яким сліпі неваігласи віддавали шану, належну богам”. Разом з ідолами загинули й їхні жерці. Саме слово ‘друїд’ забуте й майже не трапляється у ранніх пам’ятках британської літератури” (КМЭ, 438-439).

Назва с. Духанівки свого часу була, очевидно, “підправлена” для більшої зрозумілості під впливом поширеного тоді татарського слова духан “магазин”. Проте її не можна розглядати ізольовано від фонетично близьких інших відповідників в Україні та за її межами (див. карту 1), які утворюють переконливий ряд разом з назвами відомого с. Диканька Пл, Деконка, Dziekonka (Польща), Диківка, Диковичеве, Дикове, Диковини; Диханівське, Диханівка Чн; Дзіканаўка (Білорусь), нарешті – с. Духанівка, Духовщина (на Верхньому Дніпрі в Росії), Духанки Чн, поблизу якого є ще й с. Убіжичі… Справді, сучасне кімрське (валлійське) слово dihangfa якраз і означає “притулок, пристановище, рятунок”, а давню форму реконструюють як *di-eks-ņk-; таким чином, українські назви, які зберегли приголосний -к- – давніші, а ті, де -к- перейшов у -х- – пізніші. Детальніше про ці назви можна прочитати у статті: Тищенко К. Кельтські назви селищ на витоках річок України // Журнал “Народна творчість та етнографія”. – 2004. – № 3.

9. Мовознавці вже давно запропонували пояснення назви річки Сейм (давнє Сђмь) з індоіранських мов – від авестійського syāma і давньоіндійського śyāma “темний” (див. Топоров В. Н., Трубачев О. Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. – М., 1962. – С. 226). На Дніпровському Лівобережжі іранці-скіфи справді були сучасниками кельтів – будинів і неврів, про яких можна більше дізнатися з книжок О. Стрижака, наприклад, “Етнонімія Геродотової Скіфії. – К., 1988” або “Етнонімія Птолемеєвої Сарматії. – К., 1991”. Важливі свідчення про ці народи знаходимо і в книзі “Геродот. Історії в 9-ти книгах / Пер. А. О. Білецький. – К., 1993”. Хоча навколо Сейма інших іранських назв чимало (на Полтавщині – Хорол, Артополот, Снопород; на Сіверщині – с. Сліпорід під Глуховом), проте саме на Конотопщині схожі назви поки що не виявлені. Нам видається переконливішим і за змістом, і за звуковим матеріалом слів пояснення назви р. Сейм з кельтських мов. Так, виявляється, що ірландське слово séimh, гельське  sèimh означають “м’який, тихий, мирний, спокійний, безтурботний” (MacBain; sèimh) – що вичерпно відповідає характеру річки. В обох названих кельтських мовах це слово має ще й синоніми: ірл. séаmh, гельс.  sèаmh означають “м’який, миролюбний” (там само). Цікаво, що слова ці збереглися лише в мовах гойдельської кельтської групи і не мають відповідників у бритських кельтських мовах – валлійській (кімрській), бретонській, корнській – зі словниковим матеріалом яких виявлено зв’язок більшості кельтизмів України. Таким чином, при прийнятті кельтського пояснення перелічених назв Конотопщини, їм мало б бути по 2 – 2,5 тисячі років. Варто нагадати, що чимало іранських назв – крім згаданих ще відомі Дніпро, Дін, Дністер, Дунай тощо – ведуть своє походження від скіфської мови і, отже, мають такий або й більший вік.

10. На відміну від пізніх литовських назв періоду Великого князівства Литовського, про які вже говорилося, в Україні існує ще пласт назв з прадавніми балтійськими відповідниками. Так, назву с. Лобківка можна наблизити до гідроніма Лоба (кол. Волоколамський повіт Московської губернії), яку В. Топоров і О. Трубачов виводять із давньої форми *Лъба і порівнюють з лит. Lubà, назва річки у Литві (Топоров, Трубачев, с. 9). Сюди ж і назви литовських річок Lubẽlis, Lubinis, Lùbupis (див. Lietuvios…, с. 94-95).

З-поміж усіх балтійських назв Конотопщини чи не найдавніша – це оз. Щимля, беручи до уваги її вставне -л-, яке закономірно розвивається ще у давньослов’янських формах після губної приголосної і відповідає формі литовських назв річки у Литві Šėmė або лісу Шемя (там само, с. 213), – пор. аналогічний процес у так само давніх назвах річок Каспля, Неропля, Вопля, Горспле, на що звертають увагу В. Топоров і О. Трубачов, коли кажуть, що ці назви “були запозичені так рано, що встигли пройти довгий шлях власне слов’янської фонетичної еволюції” (там само, с. 237). У Верхньому Подніпров’ї існує ще кілька схожих на конотопську назв, наприклад, р. Щемелька, ліва притока р. Снову, р. Щемелевка – права Ольги, ліва Вопі, права Дніпра. Виникнення усіх їх можна пов’язати з галіндами останніх століть І тисячоліття до нашої ери (до готських часів понад Сеймом жили ”галіндоскіфи” – змішане балто-іранське населення (за Йорданом)). До давніх балтізмів може належати і змінена за народною етимологією назва с. Турутине, можливо, колись пов’язана з лит. р. Taurupys, латис. р. Taurupe (букв. “турова річка”) (там само, с. 210). Прямих аналогів в Україні ця назва більше не має. Найближча форма – с. Туропин Вл. Якісь віддалені зв’язки можливі з назвою порівняно недалекої р. Турушок, ліва Можу, ліва Сіверського Дінця, – відома вже з документу 1683 р. як Турушка (див.: Словник гідронімів України. – К., 1979), – знову з суфіксом, схожим на балтійське -škies.

11. Нарешті, до найдавнішого пласту назв, гранично досяжного для методів історичної топоніміки, належать збережені на Конотопщині такі рідкісні давньоєвропейські назви, як імена сіл Великий і Малий Самбір та двох річок Ромен.

Виходячи лише з самої форми топонімів, про два села Великий і Малий Самбір не можна з певністю сказати, чи тут ідеться, як часом вважають, про пізніших переселенців із Прикарпаття (де відомі Самбір і Старий Самбір), чи ці назви на Сумщині – також прадавні. Очевидно, що факт наявності чи відсутності давніх поселень у цих місцях може встановити лише археологія. Саму ж назву Самбір виводять від дослов’янського *sam-bar- “злиття” і зіставляють з вельми поважними за віком західноєвропейськими топонімами: пол. Sambór,  хорв. Samobor  від іллірійського *saп-bar- (засвідчена і реальна іллірійська назва Σύ-βαρις) (Трубачев, 1968, с. 281). Варто додати ще й французьку назву річки Sambre, кельтську Samarobriva тощо.

Натомість дві назви річок Ромен мають надійно встановлене відношення до найдавніших індоєвропейських назв річок Середньої Європи і позначені як такі (єдині з усіх географічних назв України) на на відомій карті “Давня гідронімія Європи” (див. карту 2), укладеній 1960 р. німецьким ученим Г. Краге, який датує їх ІІ тис. до н.е. (див.: Седов, с. 20-21). Відповідниками до назви Ромен вважають лит. Armenà і давньоєвропейські назви групи *Armаntia, *Armeno (звичайно ж, ніяк не пов’язані з етнонімом вірмен), відомі в Італії (Armeno, Armento), на півночі Франції (Armance, Armançon, Armentière) і особливо в Гасконі й далекій Країні Басків навколо Піренейських гір (Armagnaс, Armendaritze, Armentia, Armañantzas) (див.: Тищенко, 2004, у друці).

Таким чином, внаслідок проведеного нижче етимологічного аналізу топонімії Конотопського району Сумщини виявляється, що тут, як у краплині води, представлені практично всі хронологічні пласти (страти) вітчизняної топонімії від найдавніших часів.

Література

АТП – Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ. – К., 1973.

Геродот. Історії в дев’яти книгах / Пер. А.О.Білецький. – К., 1993.

КМЭ –– Кельтская мифология. Энциклопедия. – М., 2002.

Новое в лингвистике / Ред. В. Звегинцев. Вып. 1. – М., 1960.

Пауэлл Т. Кельты. Воины и маги. –– М., 2003.

Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. – К., 1998.

СГУ – Словник гідронімів України. – К., 1979.

Седов В. В. Происходжение и ранняя история славян. – М., 1979.

СТМ –– Сравнительный словарь тунгусо-маньчжурских языков: В 2 т. –– Ленинград, 1975.

Стрижак О. Етнонімія Геродотової Скіфії. – К., 1988.

Стрижак О. Етнонімія Птолемеєвої Сарматії. – К., 1991.

Тищенко К. Кельтські назви селищ на витоках річок України // Народна творчість та етнографія. – 2003. – № 5-6; 2004. – № 3.

Тищенко К. Литва на Сіверщині. Топонімічні свідчення // Пам’ятки України. – 2001. – № 1-2. – С. 104-117, 161, 209.

Тищенко К. Мовні дарунки давніх сусідів: від скіфів до хозарів // Урок української. № 5-6, 2004 (вкладка).

Топоров В. Н., Трубачев О. Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. – М., 1962.

Трубачев, 1968 – Трубачев О. Н. Названия рек Правобережной Украины. – М., 1968.

Трубачев, 2003 – Трубачев О. Н. Этногенез и культура ранних славян. Лингвистические исследования. – М., 2003.

Lietuvios TSR upiuų ir ežerų vardynas. – Vilnius, 1963.

MacBain A. An Etymological Dictionary of the Gaelic Language. – Glasgow, 1982 (E-version 1990).

 

На одному із занять у семінарській групі з мовознавства на І курсі Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка у березні 2004 року студенти-філологи знайомилися з практичною методикою М. Сводеша для визначення часу розходження двох споріднених мов.

Ця методика при всій приблизності отримуваних за її допомогою результатів – досить ефективна і водночас проста. Дослідним шляхом М. Сводеш відібрав список із 100 найзвичайніших, найпотрібніших слів, що складають основний словниковий фонд усякої мови. Перекладаючи цей список різними мовами, учений з’ясував, що окремі слова списку за певний час зникають і заміняються іншими. При цьому не можна сказати, які саме слова зникнуть у кожному конкретному разі, але виявляється, що кількість таких втрачених слів у різних мовах за той самий період часу – однаковий. Так було встановлено, що за кожні 1000 років зі списку зникає 14 слів і що ця швидкість змін у загальних рисах постійна. Знаючи цю “константу Сводеша”, тепер стало можливим визначати час розходження споріднених мов для сотень мов світу, які не мають давньої писемної традиції – а таких мов на землі більшість.

Один із студентів згаданої групи Київського університету, конотопчанин Богдан Бабак, згадав на занятті, що в його рідному місті на Загребеллі проживає громада циган, і висловив ідею спробувати встановити за допомогою методу Сводеша час розходження двох діалектів циганської мови – келдерарського і слобожанського. З’їздивши на пару днів додому, Б. Бабак звернувся з проханням – узяти участь у дослідженні списку – до батька свого однокласника, голови циганської громади району Загребелля 3. П. Руженка.

Список було перекладено обома мовами, після чого підраховано пари однакових слів. Виявилося, що деякі слова в обох циганських діалектах збігаються повністю: бáро “великий”, калó “чорний”, рат “кров”. Інша група включала дуже схожі слова: келд. пхув. слоб. пхуб “земля”, лашё / вачё “добрий”, совав / совыв “спати” тощо. 48 пар слів були цілком відмінні, 52 пари – тотожні й подібні.

За графіком відповідностей це означає, що відокремлений розвиток цих двох циганських діалектів розпочався приблизно 2200 років тому, тобто – десь у II ст. до н. е.

Керівник семінару проф. К. М. Тищенко вважає, що дані, одержані Б. Бабаком у співпраці із З. П. Руженком – пріоритетні, адже досі ще ніхто в Україні на мав нагоди застосувати методику М. Сводеша до дослідження циганської мови.

Більше про цю методику можна прочитати у книзі: Новое в лингвистике / Ред. В. Звегинцев. Вып. 1. – М., 1960. – С. 9-107.

 * Зірочкою позначаються письмово не засвідчені форми.

[wpsr_socialbts]

Городище давніх слов'ян на березі річки

Прадавні Хижки

Території нижнього Посейм‘я, зокрема, міжріччя Сейму та Клевеня,  з прадавніх часів притягували людей своєю зручністю для поселення. Такі сусідні села як Воргол та Литвиновичі взагалі збудовані на городищах сіверян – слов‘янських племен другої половини І тисячоліття н.е.
У Литвиновичах городище нині  розташоване під центральним майданом села, свого часу лягло в основу його розбудови після литовської доби. В околицях Духановки прадавніх поселень нарахували аж 10! Навкруги ж самих Хижок розташовано 7 поселень давніх людей різних часів – неоліту та доби бронзи, поселення скіфів і, нарешті, городище сіверян, так званий Городок, який відноситься до часів розквіту Київської Русі VIII – X століть.
Сіверяни: за літописом Нестора «…сѣдоша по Десні, и по Семи, по Сулі, и нарекошася сіверъ»
Особлива цікавість до археологічних розкопок у нижньому Посейм‘ї з‘явилася потому як було виокремлено Роменську культуру після досліджень в районі міста Ромни на початку ХХ-го століття. Не оминули археологи і околиці Хижок. Зокрема, у 60 – 70 роки минулого століття тут побувало  кілька експедицій Інституту археології Академії наук СРСР. Вони, серед іншого задокументували на правому березі річки Сейм в урочищах Хрещате і Хотмінь сліди двох неолітичних стоянок та епохи бронзи. Особливу увагу було звернено на урочище Городок на мису річки Клевень, де розташоване сіверське городище площею 3 гектари.

Кам'яна сокира-молот бронзової доби
Кам’яна сокира-молот бронзової доби

В культурному шарі виявлена кераміка епохи ранніх слов’ян, що належать до роменської культури. Зібрані також матеріали  бронзової доби. Зокрема, в  околицях села знайдена бойова сокира-молот. Що являло собою сіверське поселення?

Городище давніх слов'ян на березі річки
Городище давніх слов’ян на березі річки

Саме в районі Хижок є залишки одного з типових городищ роменської культури – селище, розташоване на зручному для оборони природному рельєфі, обнесене кільцевим валом, на якому, швидше за все, були додаткові дерев‘яні укріплення у вигляді частоколу або палісаду. Мешкало в таких поселення, зазвичай, до 100 осіб, проте бували вони й значно більші. Головним житлом прадавніх «хижчан» була напівземлянка. В роменській культурі вона являла собою заглиблений приблизно на метр у землю зруб на основі колод 5-6 метрів завдовжки. Стіни напівземлянок піднімалися із землі на метр-півтора і накривалися тесовим дахом, герметизованим шаром землі та вкритим соломою.

Слов'янська напівземлянка у розрізі
Слов’янська напівземлянка у розрізі

Дослідники відзначають, що напівземлянки роменської культури дивним чином відтворюють помешкання давніх кельтів. Таке житло було геть незручним – через близькість до землі хати були сирими, до того ж не мали димаря, а іноді й – вікон, тому вентиляція проводилася через вхід. Хай там як, а на території Сумщини така житлова архітектура застосовувалася аж до середини ХХ-го століття. Навіть при «щасливій» радянській владі в напівземлянках мешкали найбідніші селяни. На цей час серйозні археологічні розкопки в районі Хижок не проводилися ось вже майже півстоліття. Проте, на відповідних форумах знайдено тусовки археологів-любителів, які серйозно збиралися покопатися в урочищі Хрещатому та в Городку. На щастя, вочевидь, мети вони своєї не досягли, адже жодних звітів про розкопки в районі Сейму «чорні» археологи не залишали.

Ю. Торопчинов

  1. Михайлова. И. Б. Малые города южной Руси в VIII– начале XIII-го века. С.Пб. 2010 г.
  2. Сухобоков, О. В. Етнокультурний розвиток населення лісостепової Лівобережної України наприкінці 1-початку ІІ тис.н.е. АН України, Інститут археології. – К., 1993 р.
  3. Сухобоков О.В. СЛАВЯНЕ ДНЕПРОВСКОГО ЛЕВОБЕРЕЖЬЯ (роменская культура и её предшественники). – Киев: «Наукова думка», 1975
  4. «Повесть временных лет» по Радзивиловскому списку летописи, кон. XV в. (БАН, 34.5.30) © Электронный набор рукописи и сверка с фотокопией оригинала
  5. Моргунов Ю. Ю. Сочинения: Разведки на Сумщине // Археологические открытия 1972 г.

Коли були засновані Хижки?

Хата - картина
Хата - картина

Чимало джерел, які вдалося вивчити, дипломатично вказують на те, що Хижки були засновані на початку ХVII століття або у першій його половині. Це означає, що точних даних про рік заснування села або взагалі не збереглося, або вони приховані у ніким ще не торканих архівах козацької доби, більшість з яких, як відомо, вивезена до Росії. Відсутність задокументованої дати, щоправда, ніяк не завадила хижчанам 2010-го року відсвяткувати 400-ліття рідного  села. Тим паче, що непрямі свідчення можуть вказувати саме на початок 10-х років ХVII століття. І вже пізніше з‘ясувалося, що у книзі   «Конотопщина: час, події, долі.» (К.: ВД «Фолігрант», 2005) названо точну дату заснування Хижок!!! Як кажуть «Бінго!», «Ура!» і ганьба недолугій місцевій владі, яка не знає історії власного села! Та стривайте, давайте спробуємо розібратися. Ось що, власне, наведене в одній зі статей вищезгаданої книги.

Сотник та Печатка Ніжинського полку
Сотник та Печатка Ніжинського полку

 

…У 1688 році син Я. Лизогуба одержав село Хижки (засноване у 1623 році кролевецьким сотником Пилипом Уманцем) та села Погребки і Крапивне…

Отже, у статті (яка, до речі, не підписана жодним автором і не дає прийнятного посилання на джерела) вказується точний (!) вік Хижок та ім‘я засновника села. Що ж, тут є від чого відштовхнутися. Пилип Уманець (який нібито заснував Хижки) був помітною фігурою в козацтві 17-го століття, і відомостей про нього залишилося більш, ніж достатньо: у 1670-х роках він очолював Ніжинський полк, перед тим брав участь у багатьох кампаніях – воював з польським королем Яном Казимиром та неодноразово протистояв московській інтервенції. Наприклад, з авторитетнішого видання В.В.Кривошеї «Українська козацька старшина» можна дізнатися наступне: Пилип Уманець… ніколи не очолював Кролевецьку сотню, тому що очолював Глухівську. Мало того 1623 року до створення що Глухівської, що Кролевецької сотень залишалося ще майже три десятки років.

Сам Пилип Уманець (який походить з Правобережжя) 1623-го року, швидше за все, був ще підлітком або й взагалі дитиною, тож ніяк не міг би докласти руку до заснування Хижок. Менше з тим, оприлюднена інформація швидко розійшлася по інтернет-форумах і стала приводом для глузування з хижчанського свята 2010 року. Що, насправді, прикро, тому що безпідставно. Що ж до інших стародавніх джерел, що можуть пролити світло на те, як з‘явилися Хижки на світ, одним з найбільш цікавих виглядає «Генеральне слідство про маєтності Ніжинського полку 1729-1730 рр.», Чернігів 1901 р.

Генеральне слідство про маєтності Ніжинського полку 1729-1730 рр. та Цитата з нього
Генеральне слідство про маєтності Ніжинського полку 1729-1730 рр. та Цитата з нього

У сучасній транслітерації це має такий вигляд:


Село Хижки с давних лет была пустошь, а в диспозиции войсковой, за прежних бывших гетманов; а потом надано оную пустошь того-ж села козаку Пилипчати за службы войсковые; после ж Пилипчати владел тем селом Яков Лизогуб також за службы войсковые, за гетмана Самойловича; а по нем сын Лизогубов Ефим; а ныне владеет Андрей Лизогуб, товарищ бунчуковый, по выше-названной грамоте, з которой копия взята.

Що ми маємо з цього джерела? Принаймні, першого намісника Хижок, козака Пилипчату, а ще й те, що «це була пустош». Проте, як виявляється, не така й вже пуста була та «пустош», адже «в діспозіциі войсковой» була таки «за прєжніх гетманов». З чого варто з великою часткою вірогідності припустити, що вже на початку XVII століття Хижки вже існували як вільне козацьке поселення, можливо, як курінь, який ставав до зброї за командою тих таки «прєжніх гетманов». А козак Пилипчата отримав своє ж село в управління. Вищенаведене дещо відсуває появу села ближче до початку XVII століття, проте не може визначити більш-менш точну дату заснування Хижок. Відтак, ми продовжимо шукати. Як то кажуть, to be continued…

  • Кривошея В. В. «Українська козацька старшина». Частина третя. Книги 1. — К.: «Стилос», 2008.
  • Кривошея В. В. «Генеалогія українського козацтва. Нариси історії козацьких полків». 2-ге видання. — К.: ВД «Стилос», 2004
  • «Конотопщина: час, події, долі.» (К.: ВД «Фолігрант», 2005)
  • Генеральное следствие о маетностях Нежинского полка 1729-1730 г. Василенко Н.П. Чернигов 1901
  • Бодянский О. М. Реестр всего Войска Запорожского после Зборовского договора. 1649 г. — Москва: Московский университет, 1875.
  • Окрім вказаних джерел, використаний ось цей матеріал про Пилипа Уманця. (Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського)
    http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Siver/2009/MC_15.files/18.pdf

Ю. Торопчинов